Тому, хто нікуди не пливе, – не буває попутного вітру!
Китайське прислів’я
Наше інтерв’ю сьогодні – з Катериною Хаджірадевою, випускницею факультету іноземних мов 2018 року.
– Катя, я невипадково згадала на початку нашого інтерв’ю китайський вислів. По-перше, ти у мене асоціюєшся з людиною, яка весь час пливе до своєї мети. По-друге, ти і Китай тепер пов’язані невидимою ниткою). Але моє перше запитання, традиційно, про студентські роки, про те, що залишилося в пам’яті, якими словами, можливо, епітетами (як істинний філолог) ти згадуєш університет?
Я з теплом згадую університет (особливо перший і другий рік навчання), адже коли ти приступаєш до роботи, то стаєш по-справжньому “дорослим” і починаєш цінувати студентські роки. Я любила наш факультет, любила нашу кафедру німецької мови, як би банально це не звучало. Я любила нашу їдальню і посиденьки в альтанці на подвір’ї житлових будинків, розташованих за першим корпусом. Я любила (і до сих пір люблю) нашу маленьку групу з п’яти чоловік, численні бесіди в соціальних мережах під самими різними кумедними і безглуздими назвами. Можливо, це не можна назвати спогадом про університет, але наша група (102/202/302/402) – це той самий фактор, який дарував університету і мені, зокрема, відчуття родини і затишного будинку.
– У вас була дружна група. Зараз підтримуєте зв’язок? Розкажи, чи сумуєш ти про щось після завершення навчання: за однокурсниками, викладачами, заняттями, заходами у ЗВО.
Ми до сих пір спілкуємося. У минулому році трьом з нас навіть вдалося зібратися разом і відзначити католицьке Різдво. З Денисом я особисто зустрічаюся частіше за інших, адже ми працюємо в одній сфері. Найбільше не вистачає тих моментів, коли ми готувалися до фоноконкурсу (і це не тому, що під цим приводом ми пропускали пари). Було здорово відчувати себе частиною команди, веселити всіх і від цього отримувати задоволення самим.
– Німецька й англійська мови, переклад з цих мов стали частиною твого лінгвістичного досвіду. Яка мова ближче? Яка легше? Якою доводиться частіше користуватися по роботі?
З обома мовами стикаюся регулярно. Для мене, мабуть, це питання про сприйняття. Німецька складніше у використанні, навіть не дивлячись на те, що вчу її з п’яти років, до сих пір не можу вільно говорити, все рівно збиваюся. Я використовую її тільки, коли працюю, тобто нечасто. Багато що вже забулося, а на повторення часу все ніяк не знайду. Хоча був момент, коли я мріяла про GDS (Großes Deutsches Sprachdiplom). З англійською в цьому плані легше, тут пасивні й активні навички нарівні. Та і китайську вчила на основі англійської. На початкових ступенях всі підручники китайської мови мають англійський підрядник. Лексика також подається з перекладом на англійську. Також я років з п’ятнадцяти веду блог на тамблер, а там англійська всюди. Ось і «налипнуло», як то кажуть.
– Що тобі дало навчання в університеті і чого ти не отримала, а потрібно було б? Що б ти змінила в системі вищої освіти в Україні, якби була міністром?
Мені не вистачило практичних навичок. Я до сих пір не бачу сенсу в курсових і дипломних роботах, нехай вибачають мене їх прихильники. Теорія – це прекрасно, але не в такому обсязі і не на цій спеціальності. Не вистачило тієї “У” в абревіатурі ППУП (практика письмового та усного перекладу), але ж з усним перекладом доводиться зустрічатися найчастіше. Кількість непрофільних предметів теж бентежила, зокрема їх вплив на рейтинг і середній бал. Якби була міністром освіти, то, безумовно, зробила б вищу освіту безкоштовною. Сумно бачити гідних і освічених молодих людей, не здатних вчитися лише через неможливість оплатити навчання та проживання.
– Чи важко було здавати міжнародний іспит IELTS? Чи достатньо знань, отриманих у вузі, щоб впоратися із завданнями цього іспиту? Що для тебе особисто було найскладнішим в ньому?
IELTS, як і будь-який інший міжнародний іспит, нескладний, якщо тільки знаєш в чому підступ. Мовні тести, на мою думку, оцінюють не володіння мовою, а здатність швидко зрозуміти, що від тебе хочуть. Головне – знати структуру іспиту. Важко сказати, за рахунок яких саме знань я склала академічний модуль. Все ж таки мене зростив тамблер і читання. В останні роки я все читаю англійською, бо полюю за новими романами японських письменників, зокрема Муракамі. Англійський переклад з’являється на полицях швидше, ніж російський. Найскладніше – говоріння, було, є і буде. Це пояснюється просто – недолік практики і нервовий мандраж (але це вже особистий недолік).
– Твоя робота в Дунайському пароплавстві і в швейцарській компанії River Advice пов’язана з подорожами європейськими країнами. Круїзний пароплав, туристи, музика, романтика … Чи я не дуже вірно уявляю собі цю роботу?
На жаль, все прозаїчніше. Робота дуже стресова і вимагає величезної кількості емоційної напруги, не кажучи вже про брак профільної освіти в сфері готельного бізнесу, тому що треба вміти користуватися певним програмним забезпеченням, вміти працювати з грошима, розкривати сейфи, надавати першу допомогу та багато чого іншого. Пальців не вистачить порахувати.
– У яких європейських країнах ти побувала? Де сподобалося?
Якщо вважати тільки ті, що відвідала, поки працювала, то не дуже багато й виходить. Це все країни на Рейні, Майні та Дунаю. Найбільше запам’яталася Голландія, але не столиця і не Роттердам, а невелике містечко Дордрехт. Зі столиць я обожнюю Відень. Якщо наступне життя існує, хотілося б переродитися там.
– Які труднощі були на початку роботи, яких навичок не вистачало?
Не вистачало навичок комунікації. І не з туристами, а з екіпажем. На борту завжди мінімум десять національностей, у всіх свої «заскоки», упередження і стереотипи.
– І, нарешті, Китай … Як виникла думка вивчати китайську?
Насправді, років три назад, якби мені хтось сказав, що я буду вчити китайську, я б не повірила. Зі східних мов мені більше подобалась японська. Був момент, коли я загорілася ідеєю опанувати навик синхронного перекладу і, природно, постало питання, де вчитися. Університетів з такою магістратурою небагато. Росія, США – не по кишені; так вибір і пав на Китай. Ще одним фактором стала моя найкраща подруга, яка обожнювала китайську мову і хотіла б поїхати до Китаю. Вона і запропонувала вивчати мову разом. У результаті я її вивчила, а вона так і не почала.
– У Китаї багато діалектів. Який з них ти вчила? Чи складно було освоїти тони китайської мови? Чи потрібен тут музичний слух?
Всі іноземці вчать стандартизовану китайську мову – путунхуа (普通话), або як її називають англійською – Mandarin. За цей стандарт взято пекінський діалект. Тони вчити нескладно і розрізняти досить просто. Я не володію музичним слухом, але аудіювання завжди було моєю сильною стороною. Вся справа в практиці.
– Напиши щось на китайській)
好好 学习, 天天 向上 . Добре учись, з кожним днем ставай краще.
– Розкажи про поїздку до цієї країни. Як проходило спілкування з носіями мови. Що вдалося подивитися і що здивувало в Китаї?
Передусім хочу подякувати Освітньо-культурному центру «Інститут Конфуція» за можливість взяти участь у цій програмі, яка спочатку розрахована була тільки на студентів інституту. Велике спасибі і низький уклін! Без них нічого б цього не сталося.
Також вдячна Харбінському інженерному університету (哈尔滨 工程 大学), викладачам 杨 老师, 李老, які залишалися з нами, поки вся країна святкувала місячний новий рік.
Перш ніж приступити до мовних курсів, усіх іноземних студентів обов’язково везуть на Велику стіну, показують Заборонене місто й олімпійське селище (на жаль, до Храму Неба не дійшли). Тому поїздка стартувала з Пекіна і хорошого jetlag-а з поїданням всього підряд посеред ночі, бо біологічний годинник не обдуриш. Хочу відзначити китайську кухню. Годували нас завжди дуже смачно, я сумую за цими стравам і зараз. Качка по-пекінськи, столітнє яйце, дзяодзи і суп з тофу – назавжди мої фаворити.
Перший день – площа 天安门 (та сама, де портрет Мао Цзе Дуна) і Заборонене місто. Скрізь перевіряють речі, сканують на вході. Не дивно, Заборонене місто вражає масштабами. Всередині розташовано багато рядів з сидіннями і крамницями, поки вийдеш звідти, видихаєшся.
Наступного дня нашу групу повезли до “стіни” / 长城 (дуже дивно називати такі знакові місця по-українськи). Від центру Пекіна до національного парку 八达 领, де можна піднятися на стіну. Всього година їзди. На вході знову перевірка, як в аеропорту, зі скануванням всього і вся. Підйом досить крутий, ще й вітер, що зриває головні убори наліво і направо. Висота неймовірна, а пейзажі захоплюють дух.
Олімпійське селище також займає значну територію і функціонує немов олімпійські ігри в самому розпалі. Заради чого ще варто їхати до Пекіну, так це старе місто з будинками, які називаються “хутун” / 胡同. Це одноповерхові будинки у старому стилі. Саме такі уявляєш собі, коли думаєш про Китай.
Після насиченої екскурсійної програми ми сім годин подорожували поїздом з Пекіна до Харбіна, а саме до Харбінського інженерного університету, де ми і повинні були вчитися і проживати.
Китай дійсно створює враження величезної неосяжної країни. Дивлячись у вікно поїзда і милуючись рисовими плантаціями, все думаєш, а де ж там горизонт. Швидкі сучасні потяги з усіма зручностями немов пливуть по повітрю.
Мені пощастило сидіти поруч з одним із учителів, з яким ми спілкуємося й досі. Після прибуття нас відразу повезли на вечерю. Вийшовши з потяга, холод скував нас на місці. “Це вам не столиця з її -4 градусами, тут до -30 доходить,” – ось що нам повідомили про Харбін. Це чиста правда. Протягом всього перебування в найтепліший день було -14. Теплі штани, колготи і розігріваючі пакети стали кращими друзями.
Мені дуже сподобався університет і весь кампус. Саме такий заклад собі уявляєш, коли в шкільні роки замислюєшся про виш. Півсотні корпусів, стільки ж 12-типоверхових гуртожитків, три столові, кілька спортивних комплексів і особистий супермаркет зі знижками для студентів. Вхід до гуртожитку по системі розпізнавання осіб, тому в першу чергу нас знову сфотографували, а потім видали ключі від кімнат і карту для оплати їдальні. У всіх окрема кімната і ванна. Холодильник, телевізор, бойлер, чайник тощо. Все і у всіх своє особисте. Нас також забезпечили засобами гігієни та канцелярією. Щоранку – дві пари мови, а потім каліграфія, церемонія, гра на інструменті. Після занять також бували екскурсії – храм Конфуція, виставковий центр, просто центр міста і, звичайно, Крижане місто.
– Китайці – які вони?
Люди дуже доброзичливі, завжди готові допомогти. Одного разу я згубила лінзи (а запасних не було), то вчитель мало не за руку мене всюди водив, привіз до окуліста та допоміг під час прийому у нього ( у тому числі і придбати лінзи), нагодував обідом. Загалом, враження дуже хороші. Однак я хочу сказати, що перш ніж їхати, треба бути підготовленим. Мені все сподобалося. Я знала, чого очікувати. Багато людей з групи були незадоволені або навіть шоковані.
-Чим?
Як я вже згадувала, треба бути підготовленим. В їдальні можуть влізти без черги, тобто іноді треба орудувати ліктями, інакше улюбленої страви тобі не бачити. Говорять часом дуже голосно (до цього теж треба звикнути). Щодо стилю водіння автомобіля, здається, не зовсім дотримуються правил дорожнього руху.
– Я пам’ятаю, як на одній з пар ти показувала свої малюнки в стилі японської анімації. В Ізмаїльській центральній дитячій бібліотеці колись проходила виставка картин «Світ фентезі очима Катерини Хаджірадевої». Твоє захоплення залишилося? Що ти малюєш зараз?
Я б не відносила свої роботи до японської анімації, все ж вони від неї далекі. Однак все ще продовжую малювати, але, на жаль, не в такому темпі як раніше, робота та навчання беруть своє. Я хочу рухатися в напрямку книжкової ілюстрації, але це поки тільки в планах. У мене ще до цих пір у процесі створення серія робіт з калмицькими традиційними костюмами. Вони мені дуже подобаються.
– І все ж, як би ти описала ту мету, до якої прагнеш? Якою ти бачиш себе через, скажімо, 10 років?
Через десять років хотілося б бачити себе успішним усним перекладачем з квартирою в Шанхаї (ах, мрії-мрії). Планую серйозно підтягнути занедбану мною японську. Ще є альтруїстична мрія про відкриття кафедри сходознавства в нашому університеті. Я знаю, як це, коли в твоєму місті немає того напрямку, куди хочеш вступити, а можливості виїхати немає. Однак це занадто далеке майбутнє, яке швидше за все і не здійсниться.
– Які книги ти читаєш? Яку музику слухаєш? Що допомагає тобі відпочивати і відволікатися від роботи?
Я віддаю перевагу романам, але таким, щоб сторінок на 300, не менше. Оповідання – це не моє, занадто мало слів для занурення в сюжет і поняття героїв. Дуже люблю японську прозу: Муракамі, Абе, Кавабата – три кити японської літератури. Однак моїм улюбленим романом залишається “Чарівна гора” Томаса Манна. Зараз читаю “Чорний обеліск” Ремарка і 廖一梅 “像 我 这样 笨拙 地 生活. З сучасних виконавців слухаю BTS, 华晨宇 (Hua Chen Yu), BUCK-TICK. Цей список можна продовжувати до нескінченності. З класики обожнюю Дебюссі ( “La Mer“, “The snow is dancing“), Равеля ( “Miroirs“). Відволікатися допомагають подкасти. Останнім часом я дуже на них підсіла. Для тих, хто хоче дізнатися щось про Китай в цілому, а також про поточні події, раджу слухати laowaicast і читати Магазета.
– Що побажаєш майбутнім студентам нашого вишу?
Майбутнім студентам хочу сказати наступне: все в ваших руках. Можна скільки завгодно звинувачувати обставини, університет, але в кінцевому результаті ваше життя залежить від вас самих. Немає нічого неможливого. Я переконалася в цьому на власному досвіді. І ще – вчіться, гризіть граніт науки, адже ніколи не знаєш що, коли і де стане в нагоді.
